Підтримати
Досліджуючи історію українського вбрання, Зінаїда Васіна буквально боронить його на інформаційно-культурному фронті від агресивної країни-сусідки, яка постійно зазіхає на все, що пов’язано з Україною, особливо на те, що формує українську ідентичність.
Наприкiнцi минулого та на початку 2024 року Зінаїда презентувала дві нові книги, присвячені історії українського одягу. Дослідниця-художниця впевнена, що в одязі дуже виразно відбивається й багата, насичена подіями історія, й характер українців.
А ще Васіна створює авторські серії картин, у яких відроджує інтерес до Трипільської культури.
— Пані Зінаїдо, пам’ятаю, як ви готувалися напередодні повномасштабного вторгнення до презентації своєї довгоочікуваної книги «Еволюція українського вбрання. Сторінки з історії» — унікального дослідження, що охоплює десять тисяч років. Але довелося перенести презентацію на рік. Де ви зустріли велику війну?
— У ніч на 24 лютого 2022 року я була в Києві. Чекала на сина й онука, яких напередодні, 23 лютого, відрядила до Харкова забрати у видавництві наклад своєї нової книги. Мої рідні повернулися десь о першій-другій годині ночі, а за кілька годин почалося бомбардування.
У це було важко повірити. З одного боку, як таке могло статися? Та з іншого — я могла все пояснити, адже досліджую історію і розумію всю складність і несхожість наших культур. Народ, який воює проти нас, — це дике плем’я, що не може приборкати свою лють. Коли на території України вже формувалися перші ознаки слов’янства, вони ще жили в кам’яній добі. Йдеться про племена андрофагів, які, за свідченнями Геродота, були справжніми людожерами. І в рашистів і далі буяють оці генетичні дикість, несамовитість, ненажерливість.
Революція 1917 року пробудила спадкові інстинкти жорстокості та садизму, й Росія почала будувати деформоване суспільство, яке пожирало свій народ, знищувало цивілізаційні здобутки, церкву, історію та культуру. Потім розпочалася Друга світова війна, якою росіяни досі продовжують жити й підживлювати своє дике нутро. А в ХХІ столітті в них знову прокинувся войовничий інстинкт, і вони накинулися на нас…
— Ви все своє професійне життя присвятили дослідженню українського одягу. Що вело вас, що надихало?
— Я закінчила Художній інститут, який згодом трансформувався в Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. Моєю дипломною роботою на факультеті художників театру, кіно й телебачення стало оформлення балетної вистави «Лілея» хореографа Анатолія Шекери для київського Академічного театру опери та балету. В цьому спектаклі звучить українська тема: чутлива пронизлива музика Костянтина Данькевича, лібрето на основі однойменної балади Тараса Шевченка — це стало потужним поштовхом до вивчення українського вбрання для моєї першої серйозної роботи над сценографією, створенням народних костюмів. Упродовж двадцяти років я створювала сценічні українські костюми для найвідоміших народних і класичних балетних колективів України. Працюючи в Інституті етнографії, познайомилася з науковими доробками в цьому напрямі. Це спонукало до ще глибшого дослідження теми національного костюма та його історичного формування. Співпраця з істориками, археологами, етнологами стала не лише змістом моєї творчості як науковиці й художниці, а й сенсом життя.
— У кожній своїй книзі ви акцентуєте на тому, що вбрання — це універсальне інформаційне джерело дослідження історії народу, яке є ментальною ознакою української національної культури нарівні з мовою.
— Це справді так. І усвідомлення цього дуже важливе для нас. Народне вбрання на землях України формувалося впродовж тисячоліть, починаючи з часів землеробських племен Трипільської цивілізації. У цьому виді матеріальної культури закодована мудрість народу, вся незламна сила його буття.
Українці споконвіку створювали для себе універсальний одяг: простий за кроєм і зручний у практиці, складний за сакральним змістом декорування. Трипільська цивілізація в VІ тисячолітті до нашої ери відкрила Європі добу тканих матеріалів, що призвело до кардинальних зрушень у системі постійного вдосконалення одягу людини: від печерного шкіряного силуету — до ери цивілізації, тобто шитого з тканин одягу (це все — на теренах сучасної України).
Народне вбрання всотувало різноетнічні культурні форми, не порушуючи традиційної архітектоніки та символізму оздоблення, які витримали принципи багатотисячолітньої землеробської практики. Кардинальні естетичні зміни в народному вбранні відбулися вже за часів Київської Русі під впливом візантійської культури, потім за часів Гетьманщини, коли з’явилися різноманітні золотні, атласні, парчеві тканини, які частково доповнювали власні домоткані матерії, декор вишивок набув ознак барокової пишності. В такому вигляді народний одяг зберіг свої естетичні риси до сьогодення як важливу ознаку національної автентичності.
— Пам’ятаю, коли вийшло ваше перше двотомне видання, присвячене історії українського вбрання, воно відразу стало бестселером, його як подарункову арт-книгу передавали нашим посольствам за кордоном. Тоді ж на вас звернули увагу в Москві й навіть спробували «завербувати». Розкажіть, будь ласка, цю історію, бо це демонструє ставлення до нас Росії.
— Коли 2003 року вийшов перший том моєї книги «Український літопис вбрання», де ми вперше в історії України глобально порушили тему історії українського костюма, мені відразу почали телефонувати з Москви. Настирливо пропонували в контекст мого дослідження «вплести» російський костюм. Чим тільки не спокушали, навіть науковими ступенями. Такі пропозиції викликали огиду та ще більший спротив. Історія українського та російського костюмів — абсолютно різні речі. У нас різні за історією та суттю культури.
Російська культура — це мікс місцевих диких племен плюс впливи Орди. Не можна говорити про автентичний російський народний костюм як етнічне явище. Так, окремі племена мали свої виразні костюми. Суто російськими можуть вважатися пізніші комплекси із сарафанами, з притаманною їм закритістю жіночих форм, створені під впливом християнської моралі — покірності чоловікові, його безправної власності. Звідси — й зверхнє ставлення до їхніх жінок.
Натомість українські жіночі костюми формувалися на культі Великої Богині в контексті матріархату Трипільської цивілізації, коли жінка й земля були в одному просторі обожнювання. Родючість жінки, родючість землі... Жіночий український стрій передає всю космогонію уявної світобудови та є доволі сексуальним. Підкресленість жіночих форм — грудей, талії, сідниць — основа формування архітектоніки народного жіночого одягу. Обожнювання жінки, повага до неї завжди були характерними етнічними рисами нашого народу.
— Ваші нові книги «Українська мода: від трипільців до покоління скла», «Вбрання Київської Русі» виконують дуже важливу місію, працюють на різні аудиторії.
— Для мене важливо, щоб книги спонукали вивчати історію, шукати відповіді: що спільного, а що відмінного між людьми, які жили сотні й тисячі років тому, та нами — людьми з ХХІ століття? Як жили, у що вірили, як одягалися наші прародичі? Знання про нашу культурну спадщину, яка є ще недовивченою, недооціненою перлиною у формуванні європейської історії, допомагають нам відродити історичну пам’ять, роздивитися себе уважніше й відкрити себе заново. Особливо це важливо для молоді, яка набирається нових знань про минуле України, не затьмарених псевдоісторією.
— Пані Зінаїдо, але ж ви — не лише дослідниця, а й дуже талановита художниця, яка не тільки виконала сотні художніх реставрацій народного українського вбрання, а ще й є самобутньою живописицею. Розкажіть, будь ласка, про свої трипільські серії.
— У трипільців був матріархат. Ця система, філософія мені дуже близька! (Усміхається.) До жінки-матері трипільці ставилися з великою пошаною. Культ Великої Богині в українській міфології є пріоритетним, як саме життя. Нині з небуття повертаються образи богинь, які керували всіма важливими життєзабезпечуючими процесами давніх землеробів. Метафоричні образи трипільського пантеону богинь у моїх роботах склались у художнє образотворення. Наприклад, богиня Кау (корова) відповідала за життєву силу родючості; Дволика богиня давала сили породіллям; богиня Птаха керувала небесними силами; богиня Змія виконувала роль медіаторки між небом і землею й була оберегом усіх процесів. Так склалася моя серія-присвята давнім богиням. Це диво ренесансу нашої прадавньої історії та міфології. Щойно починала працювати над цією серією, замислилася над створенням своєї «Трипіліади», адже грецьких богів ми можемо бачити в багатому мистецькому відображенні, а наших, на жаль, ні. Тому хочу відновити справедливість стосовно наших богів і продовжую працювати над їх візуалізацією.
Зінаїда Васіна — одна з героїнь нової книги Мирослави Макаревич «Хто тримає культурний фронт» (IPIO, 2023).
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google